Італійський Футбол

Лацио (Рим)

Довідка
Повна назва:
Lazio Societа Sportiva S.p.A.
Рік підстави:
1900
Кольори клубу:
Футболки блакитні, труси блакитні, гетри блакитні
Офіційний сайт:

http://www.sslazio.it

Офіс
Адреса:
Via di Augusto Valenziani, 10 – 00187 – Roma
Телефон:
(06) 42-07-01 (код Італії 8-10-39)
Факс:
(06) 42-07-04-30 (код Італії 8-10-39)
Стадіон
Назва:
“Olimpico” (“Олімпійський”)
Адреса:
Foro Italico – Roma
Телефон:
(06) 36-85-77-62 (код Італії 8-10-39)
Склад

Воротарі: 1. Лука Маркеджані (1966), 70. Анджело Перуцци (1970), 99. Емануеле Кончетті (1978).

Захисники: 2. Франчесько Коллонезе (1971), 3. Апаресидо Родрігес Сезар, Бразилія (1974), 6. Хуан Пабло Сорін, Аргентина (1976), 11. Синіша Михайлович, Югославія (1969), 15. Джузеппе Панкаро (1971), 19. Джузеппе Фаваллі (1972), 22. Массимо Оддо (1976), 23. Паоло Негро (1972), 24. Фернанду Коуту, Португалія (1969), 31. Яп Стам, Голландія (1972).

Лацио →

Рому (Рим)

Довідка
Повна назва:
Roma Associazione Sportiva S.p.A.
Рік підстави:
1927
Кольори клубу:
Футболки червоні, труси білі, гетри чорні
Офіційний сайт:

http://www.asromacalcio.it

Офіс
Адреса:
Via Trigoria Km 3.600 – 00128 Roma
Телефон:
(06) 50-19-11 (код Італії 8-10-39)
Факс:
(06) 506-17-36 (код Італії 8-10-39)
Стадіон
Назва:
“Olimpico” (“Олімпійський”)
Адреса:
Foro Italico – Roma
Телефон:
(06) 36-85-77-62 (код Італії 8-10-39)
Склад

Воротарі: 1. Франчесько Антоніолі (1969), 12. Карло Зотті (1982), 22. Іван Пеліццолі (1980).

Захисники: 2. Де Мореш Маркос Кафу Евангиліста, Бразилія (1970), 4. Луїджі Сартор (1975), 5. Джонатан Зебіна, Франція (1978), 6. Сантос Насименто Алдаїр, Бразилія (1965), 13. Леандро Даміан Куфре, Аргентина (1978), 19. Вальтер Адріан Самуель, Аргентина (1978), 23. Крістіан Пануччи (1973), 26. Даміано Ферронетті (1984), 31. Траянос Деллас, Греція (1976), 32.
Вінсен Канделя, Франція (1973).

Рому →

Інтер (Мілан)

Довідка
Повна назва:
Internazionale Football Club S.p.A.
Рік підстави:
1908
Кольори клубу:
Футболки чорно-сині, труси чорні, гетри чорно-синій-жовті
Офіційний сайт:

http://www.inter.it

Офіс
Адреса:
Via Durini, 24 – 20122 Milano
Телефон:
(02) 7-71-51 (код Італії 8-10-39)
Факс:
(02) 78-15-14 (код Італії 8-10-39)
Стадіон
Назва:
“Giuseppe Meazza” (“Джузеппе Меацца”)
Адреса:
Via Piccolomini, 5 – Milano
Телефон:
(02) 40-09-21-75 (код Італії 8-10-39)
Склад

Воротарі: 1. Франчесько Тольдо (1971), 12. Альберто Фонтану (1967), 27. Матье Моро, Франція (1980).

Захисники: 2. Іван Кордоба, Колумбія (1976), 4. Хавьер Дзанетті, Аргентина (1973), 13. Фабіо Каннаваро (1973), 15. Даніеле Адані (1974), 16. Гонсало Сорондо, Уругвай (1979), 17. Мікеле Серена (1970), 23. Мазко Матерацци (1973), 24. Карлос Альберто Гамарра, Парагвай (1971), 26. Джованні Паськуале (1982), 31. Нельсон Давид Вівас, Аргентина (1969), 77. Франчесько Коко (1977).

Інтер →

Енріке Омар Сиворі

Досьє
Країна:
Аргентина, Італія
Дата народження:
2 жовтня 1935 року
Місце народження:
Аргентина, Сан-Ніколас (провінція Буенос-айрес)
Амплуа:
нападаючий
Клуби:
Рівер Плейт (1954-1957 рр.), Аргентина; Ювентус (1957-1965 рр.), Наполи (1965-1969 рр.), обидва Італія
Збірна:
у збірній Аргентини зіграв 18 матчів, забив 9 голів (1956-1957 рр.); у збірній Італії зіграв 9 матчів, забив 8 голів (1961-1964 рр.)
Матчі/Голи:
зіграв 343 матчі, забив 176 голів (тільки у офіційних матчах сильних дивізіонів національних чемпіонатів)
Головний тренер:
Росаріо Сентраль (1970 р.), Естудіантес (1971 р.), Рівер Плейт (1974 р.), Велес Сарсфілд (1978-1979 рр.), все Аргентина; збірна Аргентини (1972-1973 рр.); Наполи (1976 р.), Італія
Досягнення
Клубні:

• Чемпіон Аргентини (2 рази): 1955, 1956 рр.

• Чемпіон Серії А (3 рази): 1957/58, 1959/60, 1960/61 рр.

• Володар Кубка Італії (3 рази): 1958/59, 1959/60, 1964/65 рр.

В збірній:

• Чемпіон Південної Америки (1 раз): 1957 р.

Особисті:

• Володар “Золотого м’яча” (опит France Football) як кращий футболіст Європи (1 раз): 1961 р.

• Кращий бомбардир Серії А (1 раз): 1959/60 рр.
Футбольна біографія
ОДНА З ТРЬОХ “БРУДНИХ ПИК”

Енріке Омар народився в 1935 році в сім’ї Адеодато Сиворі і Кароли Тіраккья – аргентинців італійського походження. Він звертав на себе увагу буйним темпераментом з раннього дитинства: граючи за команду рідного містечка “Сан-Ніколас”, кричав на партнерів, коли ті не давали йому м’яч, відчайдушно не бажав програвати, неодмінно відповідав ударом на удар.
Його майка внаслідок цього постійно вилазила з боягузів, і по цій прикметі його завжди можна було легко виділити з трибун із загальної маси тих, що грають.

В своїх спогадах Сиворі з особливою подякою відзивається про Ренато Чезаріні. “Ім’я мені дали батьки, а відомим його зробив Чезаріні”, – говорить він. Людина, про яку йдеться, в 30-х роках сам був популярним форвардом “Ювентуса”, народився в Аргентині, але ще дитиною потрапив до Італії.
Ставши тренером, він і відкрив Сиворі у нетрях підліткового футболу, привівши в 1952 році його, 16-річного, в “Рівер Плейт”.

Доля зв’язувала їх разом півтора десятки років. Пізніше саме Чезаріні рекомендував в 1957 році Сиворі “Ювентусу”, де трохи пізніше, в 1959-му, вони возз’єдналися як гравець і тренер. Сиворі дуже легко йшов на рожен у відносинах з ким завгодно, і Чезаріні являв собою чи не єдиний приклад людини, з якою він не дозволяв собі анінайменшої грубості.

.Итак, в 1952 році Омар опинився в “Рівер Плейте”. Спочатку – в четвертій команді. 14 голів, забитих в 12 іграх, сприяли його швидкому перекладу в третю команду, де він продовжив сезон-52 з показниками: 11 матчів, 6 голів. Наступний сезон, граючи лівого інсайда, він почав з 6 голів в 8 іграх, і тоді його перевели в другу (21 матч, 11 голів).

Нарешті 30 січня 1954-го він дебютував в основній команді “Рівера” – замінив знаменитого Анхеля Лабруну в товариському матчі з югославським “Партизаном”. 4 квітня того ж року – дебют в першому дивізіоні Аргентини. “Рівер” перемагає (5:2) “Ланус”, чотири голи на рахунку уругвайської зірки Вальтера Гомеса.
П’ятий, останній, – на рахунку дебютанта, якого відразу ж починають готувати в спадкоємці Лабруне, відзначаючи його численні достоїнства.

Маючи середні габарити – 170 сантиметрів зростання і 70 кілограмів ваги, юний Сиворі виявив відмінне бачення поля, сильний удар з обох ніг і дріблінг, який вважав за краще виконувати лівій (за це йому дали кличку “Гамбета” – “ніжка”).

В принциповому матчі другого круга чемпіонату-54 проти “Боку Хуніорс” Сиворі приводить публіку в екстаз, обвівши по черзі четверо суперників – Кольмана, Едвардса, Пішо і Моуріньо. Після фінального свистка його підхоплюють на руки і на руках виносять із стадіону.

Він стає чемпіоном країни в 1955 і 1956 роках і дебютує за збірну Аргентини на Кубку Америки-56, забиваючи гол перуанцям в своєму першому матчі. У фіналі аргентинці поступаються господарям турніру уругвайцям.

Через рік новий розиграш Кубка Америки в Лімі. І цього разу – переможний для команди Сиворі. У фіналі в ефектному стилі повержена Бразилія (3:0). Всі віддають похвалу могутній трійці нападу Маськьо – Анджелілло – Сиворі, яких після дня фінального матчу в аргентинській пресі іменують ласкавим об’єднуючим виразом “Caras sucias” – “брудні пики”.
Вони так прагнули перемогти бразильців, що вивозилися в грязі.

Все три “брудні пики” вмить купуються багатими італійськими клубами. Сиворі проводить 5 травня 1957 року прощальний матч за “Рівер Плейт” і 27 травня стає футболістом “Ювентуса”. “Юве” виплачує за нього 10 мільйонів песо – для того часу це світовий рекорд.

З “ЮВЕНТУСА” ЙОГО ВИЖИВ ЕРРЕРА

Сиворі прийшов до “Ювентус” в розпал скандалу, який там бушував. Президент Умберто Аньеллі звинувачувався в розбазарюванні засобів. Можливо, це надало свою дію: спочатку Омар грав неважливо. Але поступово розійшовся, в матчі з “Віченцей” (5:2) зробив покер і сезон-57/58 закінчив з активом в 22 голи і в званні чемпіона Італії.

1960 рік приносить Сиворі нове ськудетто, а разом з ним титул короля бомбардирів серії А. Парадокс: не дивлячись на те, що він постійно опиняється в епіцентрі скандалів, часто дискваліфікується, його все одно визнають кращим футболістом Італії, а “Юве” продовжує на нього молитися.
У “Ювентусе” працює на повну потужність убивче атакуюче тріо: валлієць Джон Чарльз в центрі, Боніперті і Сиворі – з боків.

В 1961 році Сиворі присуджується європейський “Золотий м’яч”. Отримавши італійське громадянство, він дебютує у складі “ськуадри адзурри”. У третьому по рахунку матчі в її складі 15 червня грає у флоренції проти Аргентини. Протистояння співвітчизникам діє на нього спочатку пригноблюючий, але в другому таймі він залишає емоції осторонь і починає грати в повну силу.
Забиває гол, і Італія крупно виграє – 4:1.

Ще однією визначною подією 1961 року стає матч “Ювентуса” і “Інтеру”, в якому “інтерісти”, скривджені на федерацію, на знак протесту виставляють молодіжний склад. Чорно-білі не щадять молодиків і громлять їх в пух і прах – 9:1. Шість з дев’яти голів припадають на частку Сиворі, який повторює рекорд результативності Сильвіо Піоли.
З тих пір ніхто в Італії так багато в одному матчі більше не забивав.

В 1962 році Сиворі в третій і останній раз стає чемпіоном Італії і бере участь в чемпіонаті світу в Чилі. Правда, без особливого блиску. На його рахунку матчі проти ФРН і Швейцарії.

Щасливий для Сиворі період закінчився з приходом до “Ювентус” на тренерську посаду парагвайця Еріберто Еррери. Беручи приклад з свого однофамільця Еленіо, він почав “душити” гравців необхідністю діяти в строгій відповідності з своїми схемами, чого Омар на дух не виносив. Він багато раз повторював, що звик грати у футбол серцем, а не схемами.
Розгорівся конфлікт, переможцем в якому вийшов Еррера.

Омар Сиворі →

Луіс Фернандо Монті

Досьє
Країна:
Аргентина, Італія
Роки життя:
15 травня 1901 року – 9 вересня 1983 року
Місце народження:
Аргентина, Буенос-айрес
Амплуа:
півзахисник
Клуби:
Сантос Лугарес (1915 р.), Хенераль Митрі (1916-1920 рр.), Уракан (1921 р.), Сан-лоренсо (1922-1931 рр.), Палермо (1931 р.), все Аргентина; Ювентус (1931-1939 рр.), Італія
Збірна:
у збірній Аргентини зіграв 16 матчів (6 як капітан), забив 5 голів (1924-1931 рр.); у збірній Італії зіграв 18 матчів, забив 1 гол (1932-1936 рр.)
Матчі/Голи:
у Серії А зіграв 225 матчів, забив 20 голів
Досягнення
Клубні:

• Чемпіон Аргентини (4 рази): 1921, 1923, 1924, 1927 рр.

• Чемпіон Серії А (4 рази): 1931/32, 1932/33, 1933/34, 1934/35 рр.

• Володар Кубка Італії (1 раз): 1937/38 рр.

В збірній:

• Чемпіон Південної Америки (1 раз): 1927 р.

• Чемпіон Світу (1 раз): 1934 р.
Футбольна біографія

Правило, згідно якому футболіст, заїгранний за одну національну збірну, вже ні за яких обставин не може захищати кольору інший, було введено ФІФА після чемпіонату світу 1966 року.
Поки цього правила не існувало, п’ятеро гравців зуміли представити на мундіалях дві разних країни: Луіс Монті і Аттіліо Демарія – до другої світової, Жозе Альтафіні, Ференц Пушкаш і Хосе Сантамарія – після неї.

Правда, тепер таких вже сім: до згаданої п’ятірки додалися в 90-і роки два хорвати – Роберт Ярні і Роберт Просинечки, на яких дане правило не розповсюджувалося. Обидва вони встигли виступити за єдину Югославію до її розвалу.

З перерахованих семи футболістів лише Монті вдалося дійти з обома своїми збірними – Аргентиною і Італією – до фіналу. Перший фінал він програв, з другого вийшов переможцем.

“ШИРШЕ ДВА”

Все життя Монті супроводжувала сумнівна репутація гравця грубого і навіть брудного. У нього була кличка “Добле Анчо” – в буквальному перекладі на російський “Подвійна ширина”, або, якщо завгодно, “Ширше два”.
Це і справді відповідало дійсності: з групових фотографій команд, за які він грав, Монті предстає таким багатирем, Іллею Муромцем, в порівнянні з яким його партнери здаються дистрофіками. При цьому ім’я його навіть в офіційних хроніках частіше, неначе приколюючись, вживали в зменшувальному варіанті: Луїсито.

Монті дотримувався наджорсткої, силової манери гри. Він однозначно не загубився б в сучасному футболі. А для футболу його часу таке явище було надзвичайною рідкістю, такою рідкістю, що його манера одного разу трохи не коштувала йому смерті (про це – пізніше).

Але при всім тім “Добле Анчо”, опорний, як би тепер сказали, хав, зовсім не був обділений і майстерністю: він і голи умів забивати, і забезпечувати філігранними, довгими передачами нападаючих. Словом, різностороннім був людиною. Всі, кому доводилося грати проти Монті, відносилися до нього як мінімум з повагою. А частіше з боязню.
Крім двох мундіальових фіналів, про які тільки що мовилося, про винятковий вплив Луїсито на полі свідчить такий факт: він завоював вісім чемпіонських титулів з трьома різними клубами.
“Сан-лоренсо”, коли він за нього виступав, домінував на аргентинській сцені і взагалі переживав свої кращі часи в історії, а “Ювентус” разом з Монті п’ять років підряд нікому не віддавав ськудетто!

Луіс Монті →